Не треба бути великим аналітиком, щоб наочно побачити: вектор зацікавленості можливостями працевлаштування в інших країнах на Донбасі змінюється. І якщо ще рік тому на стовпах та зупинках тут можна було побачити оголошення тільки з назвами російських міст, до яких «із комфортом і задешево» довезуть будівельників та продавчинь, то зараз нерідко вже можна побачити міста європейські. Звісно, цей факт навряд чи варто пояснювати підвищенням свідомості чи патріотизму серед місцевого населення. І списувати тільки на безвіз теж не варіант. Радше можна припустити, що настав час тих, хто зважується на робочу міграцію не через голод, а щоб мати більш гідні умови життя. Бо як не крути, а до Росії ближче, та й із мовою проблем немає.

І до початку війни, і вже під час бойових дій тих, хто їздить «шабашити на Москву», досить багато. Так званим вахтовим методом чи на триваліший термін. Зазвичай це будівельні бригади, які потім так і пишуть у рекламних оголошеннях у місцевих газетах: «Працювали на євроремонтах у Москві», що має означати якість. Хоча на практиці, скориставшись їхніми послугами, часто сповнюєшся оптимізму, бо якщо такі «майстри» там усе будують, то недовго лишилося стояти Білокам’яній. Охоче їдуть і жінки, яких, оцінивши педагогічну освіту та вміння смачно готувати, беруть у родини для виховання дітей чи хатніх робіт. І навряд чи ця картина бодай якось відрізняється від тієї, яку можна побачити в територіально ближчих до інших країн областях: люди шукають кращої оплати праці. Можна моралізувати, нарікати чи навіть сумувати з приводу відпливу робочої сили за кордон, але економічні закони працюють. І це не тільки в нас. Але навіть із такого не дуже радісного приводу цікаво дізнатися, що змушує зараз мешканців Донбасу змінити напрямок виїзду.

По-перше, поїхали ті, хто не чекає на зарплату, а шукає можливості самостійно знайти собі заробіток. 36-річний Назар, мешканець Краматорська, збирає валізи до Польщі вже вдруге: сподівання на змінив країні після Майдану не справдилися. Каже, що зацементований совок у регіоні, який 25 років сидів на двох стільцях, так просто не зникає. «Я з 2006-го працював у рідному місті: спершу в ЖЕКу, потім кілька років на Новокраматорському машинобудівному заводі. Що дратує найбільше? На виробництві зовсім не цікаві люди, які підходять до справи з бажанням. Ініціатива не вітається, навпаки, таких вважають вискочками, бо більшість цілими поколіннями звикла просто відбувати свій термін. Я п’ять років займався громадською діяльністю, спілкувався з багатьма бізнесменами. Їм теж таке не цікаво, особливо якщо бізнес тримається на зв’язках чи відкатах. Навіщо щось міняти, коли це працює «через свата». У Польщі поки що працюю на підприємстві, яке займається металоконструкціями. Там дуже цінується будь-яка ініціатива, що покращую роботу, — ділиться Назар. — Але в планах і власні проекти. Мій знайомий із Маріуполя відкрив у Вроцлаві ресторан супів у їстівних тарілках. Зараз він дуже успішна людина. І умови для розвитку зручні та прості. Купив собі газонокосарку, надаєш послуги — уже маєш нормальний заробіток без надокучливих перевіряльників. Не думаю, що навіть мій син, якому зараз п’ять років, побачить таке в Україні. Але сподіваюся, що досвід роботи в інших країнах — це ще й можливість щось подібне створювати та вимагати і в нас».

Не всиділи й найконсервативніші працівники регіону — шахтарі. Максим, який має 13 років підземного стажу на шахті в невеличкому містечку Новогродівка, що входить до ДП «Селидоввугілля», зараз оформляє документи на робочу візу в польську шахту. Про свій успішний досвід йому розповів знайомий, тож чоловік вирішив спробувати, хоча жодного разу до робочої еміграції ще не вдавався. «На сьогодні нам видали приблизно 45% зарплати за листопад. Видобуток вугілля постійний, а оплати немає. Люди вже навіть не мітингують, бо немає сенсу. Я протестую інакше: їду до Польщі. Мої куми подалися до Росії, але я щось не чув, щоб їм там було краще. Просто поїхали з родинами, коли війна почалася. А я сам — тільки працювати, поки що на півроку», — ділиться шахтар, який просить не називати прізвища, бо не розголошує своїх планів на шахті, ще сподіваючись отримати заборгованість із заробітної плати. Зізнається, що був вражений, коли дізнався, що з першого дня робітника там забезпечують повним екіпіруванням, спеціальним одягом і засобами захисту. «За всі роки, що я працював тут, жодного разу не отримав спецодягу — все купуємо власним коштом. Та в нас уже кілька років немає навіть фільтрів для респіраторів, про що ще казати», — гірко додає Максим.

Звичайно, новий досвід для мешканців регіону, що історично має розвиненіші зв’язки з Росією, може бути позитивним. Бо, працюючи в Росії, заробітчани отримують просто більше грошей (хоча навіть це не завжди). А робота в країнах Європи дає зовсім інший досвід, пов’язаний із комфортнішими умовами праці, а за бажання й розвиток хоч у сфері самозайнятості, хоч на підприємствах. Вибір для багатьох очевидний: якщо вийде, залишитися в Європі. Але, можливо, колись це стане поштовхом для свідомого рішення домагатися таких умов і на Батьківщині. Звичайно, якщо країна матиме бажання, щоб люди поверталися.

Джерело: Тиждень.ua