Що незаможні українці думають про субсидії, багатіїв і самих себе

Масштаби бідності в Україні оцінюють неоднозначно. Зазвичай дослідники та чиновники оперують цифрами в діапазоні від 10% до 60% залежно від методики оцінки. Але, попри розбіжності в підрахунках, гострота проблеми не викликає сумнівів. Складність полягає ще й у тому, що злидні — це не лише матеріальна скрута, а й комплекс соціально-психологічних установок, переконань та поведінкових моделей, які в сукупності утворюють своєрідну культуру (чи то пак субкультуру) бідності. Ця субкультура, передаючись із покоління в покоління, сприяє відтворенню злиднів, навіть коли об’єктивні економічні показники повзуть угору. Тому боротися з бідністю, не розуміючи способу мислення бідних, неможливо. Чергову спробу дослідити субкультуру бідності в Україні в травні 2019 року зробили Центр близькосхідних досліджень (AMES) та Аналітичний центр Українського католицького університету. За допомогою комбінації соціологічних методів (фокус-групових дискусій, глибинних напівструктурованих інтерв’ю та анкетування) вдалося виявити деякі риси ментальності незаможних українців. І хоча в цьому випадку йдеться про пілотне дослідження, його результати допомагають краще зрозуміти не лише бідних, а й загалом стан українського соціуму.

Отже, якими незаможні українці бачать самі себе? На думку охоплених дослідженням респондентів, до бідноти належить понад 60% українців, до середніх — близько 26%, до багатих — близько 11%. Щоправда, визначати власне місце в соціальній структурі їм було важко. Бідні нерідко вдаються до розмитих визначень на кшталт «я такий, як усі», «на все вистачає» тощо. Вони не сприймають користування соціальною допомогою (пільгами, субсидіями) як чіткий маркер бідності, ставляться до цього радше як до «маленьких хитрощів», до яких по можливості вдаються усі. Не є ознакою бідності й недоступність дорогих ґаджетів (телефонів, планшетів, тощо), зокрема тому, що незаможні сьогодні теж ними володіють, нехай і завдяки суворій економії, кредитам, боргам тощо. Бідність вони розуміють досить буквально — як хронічну неможливість задовольняти свої базові потреби, серед яких чільне місце посідають нормальне харчування та оплата комунальних послуг. Утім, ставлення до самого факту бідності неоднорідне. Бідність унаслідок старості, непрацездатності, багатодітності тощо вважається соціально схвалюваною чи принаймні вартою співчуття. Натомість бідність, пов’язану з пияцтвом, лінню, невмінням розпоряджатися грошима та звичкою жити на соціальні виплати, зазвичай засуджують.

Середній клас незаможні також сприймають крізь призму задоволення базових потреб. Середняки для них — це ті, хто може повноцінно харчуватися, має житло й виїжджає на відпочинок. Усвідомлюючи соціальну дистанцію, бідні все ж таки ставляться до них позитивно і пов’язують їхнє краще становище переважно з підприємницькою діяльністю (найчастіше мається на увазі дрібний бізнес), наголошуючи на особливих якостях, необхідних для цього, таких як відповідальність, працьовитість, незалежність. Загалом середній прошарок, нехай і звужений до дрібного та середнього бізнесу, для незаможних є позитивним прикладом подолання бідності. Натомість стосовно багатих (еліти, вищого класу) вони мають виражені негативні установки. Багатство, яке розуміють як необмежені можливості для задоволення своїх базових потреб, асоціюється в них із жадібністю, жагою до надмірного споживання, нечесними способами заробітку тощо. Однак, як зауважують дослідники, найбільш негативно бідні налаштовані щодо «далеких багатих», тобто до абстрактної «еліти», «олігархів», про яких вони дізнаються лише зі ЗМІ. Натомість до «близьких багатих», наприклад місцевих бізнесменів, ставлення лояльніше. Поряд з упередженістю респонденти знаходять їм виправдання, наголошують на тому, що ті важко працюють, на їхній особливій вдачі тощо.

Отже, як бачимо, соціальну нерівність бідні пов’язують переважно з особистими якостями людей та індивідуальними життєвими ситуаціями. У цьому можна знайти позитивний момент: принаймні українська біднота не схильна звинувачувати у своїх негараздах «буржуїв-експлуататорів». І водночас, як наголошують дослідники, такий «індивідуалізований» погляд на бідність спонукає змиритися зі своїм становищем, вважати скруту особистим вироком. Таке фаталістичне сприйняття впливає на економічну поведінку, у якій переважають пасивні стратегії. Найпоширенішою відповіддю на посилення скрути є економія: відмова від якісних харчів, купівля ненового одягу. Тобто замість того, щоб шукати способи подолання бідності, незаможний українець воліє пристосуватися до неї. Важливу роль у житті бідних відіграють різні форми взяття в борг (від дрібних банківських кредитів до купівлі продуктів «на олівець»), а також пільги, соціальні виплати, субсидії та інші види державної допомоги. Щоправда, вплив соціалки вони оцінюють критично. Як стверджують респонденти, виплати матерям-одиначкам консервують модель неповної родини, а субсидії на житлово-комунальні послуги спонукають навмисне шукати тіньові заробітки чи взагалі уникати роботи, демотивують заощаджувати. Це промовисто свідчить про те, що наявна (по суті, квазірадянська) система соціальної підтримки вичерпала себе, оскільки її недоліки очевидні навіть для її головних адресатів.

Серед активних стратегій виходу з бідності незаможні насамперед називають трудову міграцію, але ставлення до неї теж скептичне. Зазвичай вони наголошують на тому, що трудова міграція пов’язана з чималими труднощами й часто не приводить до суттєвого й тривалого поліпшення матеріального становища. Крім того, особистий досвід заробітчанства пов’язаний із «культурним шоком», а саме необхідністю працювати набагато інтенсивніше, ніж на батьківщині. Причому після повернення заробітчани зізнаються, що втрачають темп, тобто починають працювати менш інтенсивно з відповідними економічними наслідками для себе. Розповідаючи про свою роботу в Україні, бідні здебільшого не здатні чітко окреслити коло власних посадових обов’язків та функцій. І водночас усі вони впевнені, що їм повинні платити в середньому втричі більше, ніж є тепер. Це свідчить і про погану організацію праці роботодавцями, і про ставлення до неї самих працівників. Підробітки на стороні, переважно в тіньовому секторі, також поширені серед незаможних, і не в останню чергу тому, що їх простіше суміщати з отриманням субсидій та інших видів допомоги, оскільки формально людина залишається непрацюючою.

Дослідники пропонували незаможним вказати способи подолання бідності в Україні, але ті зіткнулися з труднощами. З одного боку, вони наголошують на тому, що люди повинні самі заробляти, а з другого — робочі місця, гідну зарплату, посильні комунальні платежі та інші умови їм має забезпечити держава. Таким чином, ліберальна модель змішується у свідомості бідних із патерналістською. Водночас вони вважають, що причина бідності — влада, яка не є «народною», «патріотичною», не дбає про людей. Усе це зумовлює характерні політичні орієнтації. Серед незаможних існує виражений запит на «порядок», «стабільність», «соціальних захист» і «сильну руку» лідера, який забезпечив би все це. Що стосується власної участі в перетвореннях, то вони хоча й закидають суспільству пасивність, проте апелюють радше до абстрактної «громадськості». Самих себе до цієї «громадськості», яка повинна боротися за свої права, не зараховують, виправдовуючи свою пасивність бідністю, яка змушує витрачати всі сили на щоденне виживання. Але найважливіше інше. Як виявило дослідження, більшість респондентів (а це, нагадаємо, саме представники незаможних верств) бояться суттєвого покращення власного матеріального становища. Цей страх пов’язаний з уявленням, що багатство супроводжується ризиками, можливо, незаконною діяльністю й що заможне життя є соціально несхвалюваним чи принаймні підозрілим явищем.

Таким чином, субкультура бідності створює навколо людини замкнене коло. Життя незаможних зводиться до боротьби за щоденне виживання, але, попри важкість такого становища, воно починає сприйматись як норма чи фатум. І найочевиднішою стратегією є пасивне пристосування до скрути й очікування, що замкнене коло колись розірветься завдяки якійсь «вищій силі» в особі влади, видатного лідера. Тому на практиці вирішення проблеми бідності не може зводитися до виділення все більших коштів на соціалку. Вочевидь, стратегічне завдання уряду — стимулювати незаможних до активного поліпшення власного становища. Як це зробити — питання з багатьма невідомими. Але навіть у найкращому разі за це доведеться розплачуватись рейтингами: ті, хто десятиліттями отримував рибу, не будуть у захваті, якщо одного дня замість риби їм видадуть вудки.

Джерело: Тиждень.ua