В українському суспільстві відбулася підміна понять, і трудову міграцію ми все частіше стали прирівнювати до тотальної втрати людських ресурсів. Безумовно, демографічні проблеми в нашій країні є, і відхрещуватися від них було б нерозумно. Якщо вірити даним Держслужби статистики, в останні роки населення України щорічно скорочується на 150-200 тис людей. Їдуть фахівці, їдуть вчені, їдуть підприємці, їдуть просто ті, хто шукає кращє і більш комфортне життя.

Але при цьому велика помилка зараховувати до тисяч залишивших Україну громадян трудових мігрантів, які налаштовані рано чи пізно повернутися додому. Наприклад, згідно з даними останнього дослідження, проведеного нашою асоціацією спільно з групою «Рейтинг», переважна більшість опитаних мігрантів (близько 77%) шукає сезонну і короткострокову роботу, погоджуючись залишатися за межами України до півроку. І лише 15% вважають за краще довгострокове працевлаштування. При цьому 40% респондентів хочуть працювати за кордоном. А 2/3 з тих, хто вже має цей досвід, готові знову покинути країну заради заробітків.

Це означає, що з одного боку українці переважно зберігають патріотичні настрої і не мають наміру міняти місце постійного проживання. З іншого боку, багато мігрантів не бачать на Батьківщині можливостей для нормального працевлаштування, для розвитку і самореалізації, і тому дивляться на Захід. І ось це дійсно «дзвіночок», який ми не можемо ігнорувати.

Тільки ось, на жаль, в Україні зберігається ставлення до мігрантів, як до людей, які вибули в невідомість, яких ніхто не хоче бачити, знати і розуміти. Більш того, їм часто дорікають в зраді, а також в тому, що вони залишили сім’ї, дітей, рідні місця і вирушили на заробітки. Хоча, як показує практика, багато хто з тих, хто дорікає, самі мають за кордоном рахунки, нерухомість і навіть більше. Досить згадати нещодавній скандал навколо голови Державної фіскальної служби Романа Насірова, який, як з’ясувалося, має кілька громадянств.

Тому до тих пір, поки держава не перестане вважати трудових мігрантів людьми другого сорту, їх прагнення їхати з України буде тільки зростати. І коли настане якась критична межа, ми дійсно почнемо втрачати ще більше людського капіталу. А допустити цього ніяк не можна.

Більш того, досвід інших країн доводить, що трудова міграція давно стала частиною глобальних процесів. І рух робочої сили не тільки не перешкоджає, а, навпаки, стимулює розвиток і зростання локальних економік.

Адже ті держави, які підтримують міграційні процеси, отримують відчутну і безпосередню вигоду не тільки від регулярних грошових переказів від своїх громадян, а й масу нематеріальних переваг. Оскільки співвітчизники, які отримали за час трудової діяльності в іншій країні досвід, знання і навички, збагачують тим самим економіку і бізнес-середовище рідної країни.

У свою чергу, держави, які беруть мігрантів, отримують вигоду за рахунок заповнення відсутніх трудових ресурсів, омолодження власної робочої сили і підвищення продуктивності праці.

Самі мігранти отримують комфортне та гідно оплачуване місце роботи, і, що набагато важливіше, нові можливості для реалізації своїх життєвих прагнень. У підсумку, трудова міграція, сприяючи перерозподілу багатства на світовому рівні, відіграє значну роль у розвитку одних держав і в скороченні відставання інших.

Причому, трудова міграція – це характерна риса не тільки країн, що розвиваються. На прикладі сусідньої Польщі можна переконатися, що, незважаючи на більш ніж 20-річне економічне зростання, поляки, особливо молодь, продовжують працювати в Чехії, Німеччині, Великобританії. Тому що там зарплати все одно вище, ніж удома. Але при цьому вони залишаються громадянами своєї країни, і в Польщі на них ніхто косо не дивиться і не вважає відщепенцями.

В Україні ж влада до цих пір не знає, хто, куди, коли і на який період виїжджає на роботу за кордон, чим там займається, скільки заробляє, як часто і які суми переводить рідним і близьким. Наприклад, тільки в Польщу, за підрахунками нашої асоціації, з 2010 по 2016 роки зростання виданих українцям запрошень на роботу склало 650%. За перше півріччя 2016 року було видано 635 тис запрошень, а за весь минулий рік – понад 1 млн.

І це величезний ринок, який, по суті, ніким не контролюється. Звичайно, радує, що в уряді намагаються щось робити в цьому напрямку. Наприклад, в грудні 2016 року за ініціативою Державної міграційної служби, Міністерства внутрішніх справ і ще деяких відомств почалося обговорення нової стратегії державної міграційної політики до 2025 року. Вона повинна прийти на зміну тій концепції, що була прийнята ще в 2011 році. Але дуже важливо, щоб чергова ідея не перетворилася на формальний декларативний документ, який буде припадати пилом десь у далекому ящику.

Необхідні конкретні та комплексні заходи. Перш за все, врегулювати ринок послуг з міжнародного працевлаштування і очистити його від шахраїв, налагодити візову та консульську підтримку мігрантів, допомогу в оформленні трудових договорів і медичних страховок, а також сприяти їх адаптації по поверненню на Батьківщину.

Тільки після того, як держава почне сприймати виїжджаючих за кордон українців не як втікачів, а як агентів впливу і налагодження взаєморозуміння з іншими країнами, трудова міграція перетвориться на потужний інструмент оздоровлення і відновлення нашої економіки.

Джерело: Лига