Намагатися штучно утримувати – це дурість. Але держава може подбати про їх майбутнє

В усіх регіонах, які я відвідував протягом останніх місяців, під час спілкування з людьми постійно в той чи інший спосіб виникало питання трудової міграції. Хтось вже їздив на заробітки, інші тільки думають чи шукають за кордоном місце навчання для дитини. Ця тема скрізь. І вона є чудовою ілюстрацією розриву між українською державою і громадянами.

Держава начебто визнає наявність проблеми, коли щорічно втрачаються сотні тисяч робочих рук, але нічого реалістичного не пропонує. Більш того, складається враження, що немає повного усвідомлення, як розвиватимуться події у найближчому майбутньому. Поясню на прикладі.

У серпні 2018 року Федеральна агенція працевлаштування Німеччини заявила, що в країні залишаються незаповненими 1,2 млн. вакансій. Німецький уряд одразу ж почав обговорення заходів реагування. Зокрема, Міністерство внутрішніх справ, праці та економіки запропонувало спростити залучення працівників з країн поза межами ЄС. Це відправна точка ланцюгової реакції, яка в підсумку суттєво зачіпає інтереси України.

Наразі головними напрямками трудової міграції українців є Польща (частка збільшується) та Росія (частка зменшується). Минулого року українці отримали в Польщі понад 1,7 млн. дозволів на працевлаштування різних типів (не рахуючи власників «карти поляка»). З нелегальними мігрантами цифра буде ще більшою.
Дослідження у середовищі трудових мігрантів, які постійно проводить польська сторона, свідчать, що 79% працівників приїхали заради більшої, порівняно з Україною, зарплати. За даними компанії Personnel Service, 75% українців у Польщі отримують понад 2500 злотих у місяць на руки, або близько 19 тис. грн. Ще 15 % декларує суму понад 3500 злотих щомісяця (понад 26 тис. грн.). Нагадаю, що середньомісячна зарплата в Україні до сплати податків і соцвнеску складає менше 9 тис. грн. Тобто розрив десь у два-три рази.

Подібний розрив наразі існує і між зарплатами у Німеччині та Польщі. У звіті «Ставлення громадян України до польського ринку праці», який було оприлюднено на початку серпня і який дуже занепокоїв поляків, зазначено, що 59% українських заробітчан готові залишити Польщу заради високих заробітків у Німеччині. Раніше поляки були впевнені, що географічна близькість, спорідненість мов і культур роблять їх найкращою альтернативою для українців. Але наші громадяни, які швидко адаптуються за кордоном, заради більшого доходу готові їхати далі. Поляки це сприймають як загрозу, адже за прогнозами Уряду в 2030 році Польщі знадобиться щонайменше 4 млн. іноземних працівників.

Якщо внаслідок спрощення доступу до ринку праці Німеччини почнеться відтік українських заробітчан, то поляки не сидітимуть, склавши руки. Вони запропонують ще більші стимули для українців. Так само роблять чехи, угорці, але там порівняно менші обсяги вакансій.

Для країн Центрально-Східної Європи присутній ще політичний момент – вони використовують українських заробітчан (називають їх «біженцями») в якості аргументу проти прийняття мігрантів з Африки чи Близького Сходу.

Так на очах розгортається справжня боротьба між європейськими державами за українців. А що пропонує наша держава? Крім розмов, фактично нічого.

Якими повинні бути дії? Треба визнати, що чарівного вирішення цієї проблеми немає. Але є набір стратегічних і тактичних кроків, які дозволять пом’якшити більшість ризиків.

Тактична модель зводиться до формули «зарплата у Польщі – мінус 200 євро». Потрібно шукати можливості підняти зарплати до цього рівня, щоб позбавити практичного змісту переїзд до першої ланки міграційного ланцюга.

Треба відходити від тези, що Україна – це ринок з кваліфікованою, але дешевою робочою силою. Цієї переваги вже немає, бо просто немає кому працювати (на Львівщині та Закарпатті це чудово знають).

Звісно, що одразу це зробити неможливо. Та держава повинна давати чіткі сигнали не тільки репресивними засобами, вимагаючи негайно платити всім «по-білому» без конвертів. Для початку треба відчепитися від секторів, де зарплати вже конкурентні з тією ж Польщею.

По-перше, відчепитися від ІТ. По-друге, припинити тиск на ФОПів. Навіть якщо ці люди щось порушують, вони самостійно себе годують, нічого не вимагають, і головне – лишаються в Україні. Цей репресивний запал краще спрямувати на боротьбу з офшорами та вирішення питання неефективних державних підприємств. Там набагато більші втрати, ніж усі можливі податки, приховані ФОПами.

Той, хто декларує високі зарплати, має бути недоторканим. Ці «острівці свободи» потягнуть за собою інші сектори.

Ще один момент. Треба не соромитися, а розпочинати діалог з Європою про компенсацію за підготовку кадрів. Такі моделі існують. Отримані кошти необхідно спрямувати на відродження системи професійно-технічної освіти.

Стратегічний аспект – це відродження довіри громадян до держави та створення умов, щоб вони поверталися в Україну, набувши досвіду і заробивши гроші. Життя в еміграції – не цукор. По-справжньому інтегруватися не так просто. І якщо держава буде поводити себе притомно, більше людей повертатимуться.

Перший крок – розбудувати систему державної допомоги людям, які їдуть на заробітки. Якщо вони вирішили, вони однаково поїдуть. Намагатися їх штучно утримувати – це дурість. Держава має подбати, щоб за кордоном вони були максимально захищені, мали необхідну інформацію, як працювати легально і відстоювати свої права. Не може держава створити належні умови – то хоч нехай піклується про громадян, які взяли на себе відповідальність за свою долю.

Головне – форсувати проведення реформ, що змінять якість життя в Україні, зроблять нашу країну нетоксичною для інвестицій. Тоді руйнівна міграція зупиниться.

Бо навіщо кудись їхати, якщо можна реалізуватися і бути щасливим вдома?

Джерело: Новое время