Рабство, торгівля людьми – ці слова звучать страшно і водночас віддалено. Видається, що таке може трапитися в Азії чи Африці, та аж ніяк не в Європі. Насправді ж такі випадки непоодинокі. Наші заробітчани теж потрапляють у тенета шахраїв і працюють за кордоном без документів, грошей та можливості повернутися додому.
Звично після такого досвіду люди проходять тривалу реабілітацію і неохоче діляться пережитим. Та кілька заробітчан все ж погодилися на розмову, щоб убезпечити інших від таких помилок.

13 років безвісти

Анна вже три роки як повернулася до родини та досі з болем згадує про майже 13 років рабства. Розповідає, що тоді, у 2000-му, зарплату на роботі видавали продуктами. Тому, щоб оплатити навчання сина, вона поїхала до Моск­ви. Там на Київському вокзалі зустріла жінку з Молдови, яка запропонувала хорошу роботу: гарно платять, дають житло, годують.

«Я згодилася, – говорить Анна. – Мене завезли, напевно, на колишню військову частину. Там у нас забрали паспорти, казали, що будуть оформляти документи. Коли я зрозуміла, що паспорт забирають назовсім, хотіла його відібрати. Його сіпнули з рук і розірвали. Потім, як їхала додому, на білоруському кордоні мене висадили з потяга через подерті документи. Після вмовлянь все ж взяли в поїзд».
Під Москвою всі 13 років Анна від ранку до ночі шила дрібні вироби з хутра. Там і жили. Розповідає, що виходу не було – навколо болото й одні ворота для вантажівок з матеріалами і готовим товаром. Усі ці роки ніхто з рідних не знав, де вона.

Врятував жінку серцевий напад. Під час подій на Майдані у 2013 році, про які вона дізналася з телевізора, серце Анни не витримало, її забрали в медчастину. Потім дали гроші на дорогу і разом із ще двома жінками вивезли на залізничну станцію Усад. Електричкою «Петушки- Курский вокзал» доїхала до Москви. На квиток до Києва грошей ще вистачило, а звідти вже ні. Додому Анна добиралася приміськими електричками.

«Я їхала майже тиждень, – розповідає жінка. – З Франківська до села довіз односельчанин, який мене впізнав. Приїхала перед Великоднем і одразу хотіла піти до мами, яка жила з моїм сином. Та мені сказали, що мама за той час померла… Дочка й невістка якраз йшли селом мені назустріч, як знали. Так і зустрілися…
Ми звикли довіряти людям. Та жінка, яку я зустріла на вокзалі, вона ж знала, куди мене відправляє! Їхати в світ треба обережно, знати куди, до кого й за чим, не пот­рібно нікого слухати, крім себе».

Як поїдеш без грошей?

Ще двоє постраждалих – Ігор і Анатолій – знали куди їдуть, яка робота їх чекає. Та й це не вберег­ло їх від експлуатації.
Ігор часто їздив за кордон на будови. Був у Кореї, Росії, Чехії. Тому, коли дізнався про добру роботу в Багдаді, вирішив спробувати. Домовився про 1800 доларів щомісяця.

У Львові посереднику здали по 300 доларів на дорогу і візу. На місці виявилося, що там люди вже бастують через невиплати… У Багдаді запропонували конт­ракт на 1200 доларів. Ігор тоді ще мав надію, що зможе хоча би щось заробити, тому погодився. Відпрацював місяць. Потім зарплату перестали видавати остаточно.

«Заробили лише ті, хто поїхали першими. Контракт давали на три місяці – відробив, взяв гроші й поїхав, – розповідає Ігор. – Нам обіцяли, що будемо жити по двоє в готельних номерах, 8-годинний робочий день. Натомість жили в колишній військовій казармі по 60 людей у бараці, працювали по 12 годин. У нас ще хоч був кондиціонер. А там, де його не було, хлопці вмирали від задухи – на вулиці 50 градусів».
Розповідає, що годували двічі на день – рано і ввечері давали юшку. На двох на добу видавали пляшечку 0,3 л води. Було й таке, що два тижні сиділи майже без їжі. Тоді вже зверталися за допомогою в посольство. Після таких дзвінків до них починали краще ставитися.

Роботодавець подавав на митницю списки тих робочих, хто може виїхати. Інакше ніяк, бо в країні – війна. Бувало, що комусь усе ж виплачували зарплату. Так Ігор прочекав своєї черги ще чотири місяці.

«Як поїдеш без грошей? До Туреччини ще доберешся. А ще ж треба 300 доларів на літак, – пояснює Ігор. – З нами приїхав хлопець зі Стрия. Він одразу відмовився працювати і в тому ж автобусі, яким приїхав, хотів повернутися додому. З митниці одразу на фірму передзвонили, чия це людина. А фірма від нього відмовилася. Сказали, що здохне як пес, а з Іраку не виїде. Хлопця не пропустили. Потім вивозили вже якось з допомогою посольства».
Ігор перед від’їздом отримав тисячу доларів на дорогу. Тепер перебивається заробітками вдома. За кордон більше не їде.

У Анатолія ситуація схожа – він теж працював без зарплати, та всі півтора роки роботи в Монголії сподівався, що йому заплатять. Натомість отримав лише гроші на квиток додому.

Про роботу дізнався від шваґ­ра. У Москві підписав контракт і вилетів до Монголії. Працював бригадиром, а потім комендантом у Заамарі. Каже, таких там було 2200 чоловік різних національностей: білоруси, таджики, узбеки.

Через шість місяців роботи Анатолія відправили додому без жодних виплат – дали гроші лише на дорогу.

«Сказали, перетнете кордон і заїдете назад, – згадує Анатолій. – На кордоні мені вдарили депортацію, і я, як був у спортивному костюмі, поїхав додому. За місяць-два переробив паспорт і поїхав назад вимагати гроші. А вони кажуть: не переживайте, працюйте далі».
Так чоловік відпрацював ще рік. Потім його знову відправили додому. Гроші пообіцяли переказати на картку.

«Я не міг там сидіти, бо еміграційна служба могла мене затримати, – говорить Анатолій – Так по цей день ніяких грошей і не отримав. Нас там багато таких кинули. Були люди, які пропрацювали по 2-3 роки і теж нічого не заробили».

Здатні на все

2 грудня в Івано-Франківську та ще 15 областях країни пройшов автопробіг БФ «Карітас» та департаменту соцполітики Івано-Франківської ОДА «На запчастини – тільки машини». Метою заходу було донести до людей інформацію про можливі загрози, які чекають їх за кордоном.
У фонді розповідають, що минулого року після пробігу на сайт «Карітасу» надійшов лист із Нідерландів від жінки, яка просила допомогти їй вибратися з трирічного рабства. Жінці допомогли.

Сьогодні в рабство потрапити можна, не виїжджаючи за кордон. Так двох жінок, якими нині опікується «Карітас», заарештували на сході країни за їхні проукраїнські погляди. У полоні змушували прибирати і варити їсти для бойовиків. В однієї жінки на фоні стресу розвинулася онкологія. Інша – дуже залякана: не хоче спілкуватися, уникає телефонних розмов, боїться, що її прослуховують.

На Прикарпатті є навіть випадки сексуальної експлуатації. Виконавчий директор БФ «Карітас» Наталя Козакевич розповідає, що за останні два роки відкрили дві кримінальні справи. У першому випадку доросла жінка представлялася власницею літника і пропонувала неповнолітнім дівчатам підробіток у кафе. Правоохоронці затримали її на гарячому, коли вона намагалася звести дівчат із клієнтами. В іншому ж випадку до сексуальної експлуатації вербувала рідна сестра.

Як розповів директор БФ «Карітас» отець мітрат Володимир Чорній, нині через кризу все більше людей їдуть за кордон, де потрап­ляють у небезпеку.

«Люди, доведені до відчаю, здатні на все, – говорить отець Володимир. – Вони потрапляють у робоче й сексуальне рабство, готові навіть продати свої органи. Цього року ми виявили 11 таких постраждалих». У «Карітасі» їм надають психологічну допомогу, шукають роботу.
Заробітчанство – поширене на Прикарпатті. Матері їдуть, щоб навчати чи лікувати дітей, чоловіки – аби прогодувати сім’ю. Ці гроші ніколи не бувають легкими, а інколи за них розплачуються сім’ями, здоров’ям і роками життя. Їхати за кордон працювати, звісно, можна. Та перед тим варто максимально потурбуватися про безпеку.

Джерело: Репортер